вірші

Нехай. Ну нехай, адже я все одно
Не вмію дивитись на світ через призму
Того скептицизму що знищить руно –
Таке непоборне – твого магнетизму.

Я знаю що ти не мені. Не такий
Мені підійшов би, мов книга цікава.
Але обпіка мене доторк руки –
Колишній, звабливий. І я утікала

Від нього у себе, від себе кудись,
Топила сама себе в сльози нестримні,
Тим самим тебе піднімаючи ввись,
Щоб ти лаштував собі лик херувимний.

Чому так буває? Навіщо мені
Олжа, що в тобі основна домінанта?
Знайти оту істину хоч би в вині...
Але й задля цього бракує таланту...