вірші

Наполоханий темінню день заховався за обрій.
Я дивилась на цей, наполоханий темінню, день.
На бруківці крихти горобці підхопили хоробрі –
Хоч наситяться, бідні, побіля людських теревень.
Все ніяк холоди не відійдуть назавжди у зиму.
Осипається, ще не увінчаний зав’яззю, цвіт.
І красуні-полтавки проходять упевнено мимо,
Нагадавши мені, скільки я прожила уже літ.
А немов небагато. Немовби ішла я учора,
Безтурботна і юна, щаслива, стрімка, осяйна.
І про те, що життя може бути і сірим, і чорним,
Ще не мала уяви. Й про те, що в нім стільки лайна.
Ще не мала уяви, що гірко, як зраджують друзі.
Ще не знала, по суті, які вони є, вороги.
Я була літаком, що на злітній розгонився смузі
І бажання не мав озиратися ще навкруги.
Уперед, уперед! Відірватися швидше й летіти.
У безмежнім захопленні раз лиш поглянути вниз.
Десь там глибоко-глибоко вітер розгойдує віти,
А ще глибше солоний на берег випорхує бриз.
Я не знаю, коли він упав, той літак, і розбився.
А тепер оцей вечір – в пустелі загублений скит.
Зачиню в нього вхід. І політ пригадаю, і висі.
І збагну: полечу. Тимчасово сиджу. Це транзит.