вірші

На світі осінь – тепла і красива,
Як жінка в зрілості – іще не зовсім сива, –
Краса її шалена і п’янка.
І стримана в розкішному букеті,
Одна-єдина на усій планеті
Вона така.

І небо осені мінливе, наче очі.
Якщо заглянути у них коли захочеш,
Побачиш зелень, карість і блакить.
І жовте плаття вітром розвіває,
І шовку легшого на світі не буває.
І хочеш  жить.

Така пора. Таке життя. І думи.
Ця жінка-осінь тиха від задуми.
І шкіра світиться, неначе оксамит.
Це жінка-ніжність. Промениста ласка.
Вона ніколи не одягне маску
Нехай на мить.

І не кажіть: вона вже відцвітає.
І не кажіть: то лиш відлуння раю.
Це справді найпрекрасніша пора.
Вона була вже і свята, і грішна,
З тих пір, як юною на стежку долі вийшла,
І полум’я її не догора.

Її любив Поет. Любив до скону.
Його любов долала перепони,
Від того не змалівши ні на мить.
Вона жива. Вона його любила.
Її любов, велика і стокрила,
Щемить...

Ця жінка-осінь...Ця любов Поета...
У зиму йде. Забуде все? Та де там...
То інша вже забула б все, не ця...
А ця і в зиму із любов’ю йтиме
І шепотітиме молитвами святими
Аж до кінця...