вірші

Може, й треба було тротуар замінити, –
Доброчинець-господар – він дбає про час.
Але камені ті, що були, – вони ниті,
Що єднали колишніх полтавців і нас.

Поспішали отут, зустрічались, ходили.
І каміння священний їх слід берегло.
Тут вони, самоцвіти, дерева садили.
То чиє нині дерево в бурю лягло?

У полтавській землі упокоїлись кості
Славних, щедрих, звитяжних – найкращих з людей.
Ми до їхніх надгробків приходимо в гості.
Чи ж достойні ми їхніх достойних ідей?

Слава Богу, живуть ті, що їх пам’ятають, –
Очевидці і друзі – будинки, церкви.
Їх господарі до ювілеїв латають,
Щоб байдужість і час їх не зовсім товкли.