вірші

Коли я тру між пальців деревій,
Терпкий і дикий відчуваю запах.
А що ж він відчуває, боже мій,
В моїх безжалісних, а, значить, людських лапах?
Рослина невибаглива до сліз.
Та витончено-чемна і цнотлива.
Жучок довірливо на кетяжок заліз
І дивиться на квітку, мов на диво.
А й справді диво. Диво-дивина
Стебельце неяскраве деревію.
Одвічно благородна сивина,
Вітри одвічні сивиною віють...
Кому моє потрібне каяття,
Запаморочливість від запаху стебельця,
Коли його відверте відчуття
Роздушености нитиме під серцем...
Під серцем деревію, вітре, вій...
Та вій ласкаво, ніжно і дитячо.
Я довго так сиділа у траві
І деревій не бачив, що я плачу.