вірші

І знову захід сонця – поетові наживка.
А справа заковтнути миттєва і проста.
Бо навіть скло вікна – була звичайна шибка –
Була собі звичайна, а стала золота.

Ну, здрастуй вечір мій! Твоє щоденне диво –
Повільне опускання в густющий оксамит –
Пробуджує в мені затаєні мотиви –
Степи далеких предків і сік трави з копит,

Стікаючий, мов іскри ясних зірок зелених.
Я надто пам’ятаю себе в отих степах.
Як об траву високу я розтинала вени,
Як вкотре воскресала, мов легендарний птах.

Сільське й міське в мені вживаються вже звично.
Так само як асфальти не вільні від зела,
Я в місті почуваюсь, як вільна степовичка,
З часів, як не було ще ні міста, ні села.