вірші

Фіолетове поле під жовтим розпеченим небом.
Фіолетові квіти на мене здаля подивились.
Інші квіти стояли навколішки й тихо молились
На оті фіолетові. Так не треба
Нікому молитися. Так не варто.
Та молитовність – залита раптово в себе
Тиха зелена кров в проростаючі стебла –
Хміль від за мить спорожнілої кварти.
О, фіолетові квіти у полі – то диво.
То тайна – оте волошкове, на простір опале, поле.
Справді зламає нестримно будь-яку волю
Й, красою замучені, ви й не збагнете – туди вам,
Чи зовсім в бік інший брести, захмелілому, світом.
Що й далеч зливає в єдиний мазок неповторний,
Такий фіолетовий, стиснутий, згущений, чорний,
А він волошковий, скажи, нехай сонце посвітить
Ще ближче, пильніше, влучніше ліхтариком – нижче.
Я вже розрізняю голівки окремі і стебла –
Під цим ліхтарем і краса майже вся уже стекла,
І вітер пригнув її гривою, мов стопудовий конище...
О, ці фіолетові квіти, аж чорні під жовтим небом,
Вони волошкові, вони мене тягнуть до себе...