вірші

День розгорівся й сипався на згарки –
На безліч згарок сонячного дня.
Щеня покинутої бідної вівчарки,
Велике і худе, але щеня, –
Прибилося й топтало мені дачу –
Її слабі й без того капусти!
Я розумію вільності собачі,
Але ж топтати працю допустить!
Це вже занадто. Я його гонила.
Я згодувала хліб увесь йому.
Чим далі я його кудись манила,
Тим швидше поверталося в пітьму
Розлогих тіней розпашілих вишень,
В нескошену привольність полуниць.
Я криком розривала дачну тишу,
Я обезсиліла, а потім впала ниць –
Іди вже геть! Але таке уперте
В своїй прив’язаності видалось щеня,
Що я лишила дачні круговерті
Й побігла на автобус навмання.
Оглянулась. Захекано-собачо
Воно летіло через бур’яни.
Іди вже геть! І я нечутно плачу,
І в тім нема собачої вини.
Це так завжди: ми любимо найбільше
Того, хто не бажає нас любить.
Хто любить нас, того ми любим рідше.
...Автобус рушив. І хотілось вить.