вірші

Зранку Східниця, мов розведене молоко, –
Не сіра, але й не біла.
Так виглядає справжній туман в долині.
Ніби дощу й немає,
але суцільна важка волога
зависла в повітрі –
незвичні люди витягли парасольки.
Така погода – мені насолода.
Добре думається ні про що.
В таку погоду себе не жаль.
Це подарунок мені від Східниці до мого від’їзду,
знак вдячності за те, що так її полюбила.
Мені до душі ця природа, ці люди,
довгі черги приїжджих до джерел,
ці різнокольорові потиньковані будинки,
прості і розкішні вілли,
ця, здається, вічнозелена, трава –
такою її вкриває сніг на зиму,
а коли сніг розтає,
трава виринає з-під нього так само зеленою.
Східниця – це інша планета.
Або хоча б острів посеред океану –
тут мені все інакше, аніж на Землі,
чи хоча б на материку.
Повний релакс вже десь на четвертий день
і просто катастрофічне небажання
колись їхати звідси десь на сьомий.
Тут здається, що ти вічний
і смерті просто не існує.
Але хризантеми пахнуть так само, як і скрізь.
І чорнобривці.
Чорнобривці з древньої країни ацтеків
стали символом України.
Отже, це не інша планета.
Це – моя Україна, від Східниці до Керчі,
моя рідна, моя різна Україна...
І коли в черзі до джерела №2
всі сваряться, а то і б’ються,
я розумію, що це – Україна.
В цій черзі її зріз для вивчення під мікроскопом.