вірші

Я так хотіла бачити тебе...
Так довго, що каштани зацвітали
Аж тридцять весен під бажання це.
Старіла не душа, а лиш лице.
І це мене надмірно дивувало, –
Бо, може, я в собі душі не мала
І так жила, бездушна і пуста?
Ішли роки і сад мій виростав,
І вже старіли яблуні і груші,
А я тебе, тебе хотіла дуже,
Мій випадковий, мій на мить зустрітий,
Залишений десь на краєчку світу,
Мій вигаданий, значить, недосяжний,
Найкраще із усіх можливих вражень,
Мій справжній і несправжній одночасно,
Той, хто приходив в сни і мрії часто,
З приємним голосом, яким тримають віче,
Щось говорив серйозне, чоловіче,
Щось говорив, не дивлячись у вічі,
Аби я не впізнала й не признала
В них щастя, що я так його й не мала.
Я так хотіла бачити тебе...
Так довго, що забула, що хотіла.
Вже листя саду тридцять раз зотліло...
І тридцять раз весна тебе вітала
Моїм ім’ям. А ти й не знав, що віра –
То суть безмежність, суть відсутність міри.
Як страшно зараз зазирнути в очі,
Де все змінилось. Погляд проти ночі
Не віддзеркалює того, що буде ранком.
Я мала рани, ранища і ранки,
І їх ніхто, ніхто, ніхто, – ти чуєш, –
Мені не пришептав. Живеш, цілуєш,
На рани шепчеш іншим. Стільки років
Я навіть не чекала твоїх кроків,
Але хотіла бачити тебе
Так довго, що нічого вже не хочу.
Півдня, пів ранку, пів твоєї ночі...
І може, навіть бачити тебе.