вірші

Все було неоднаково, гарно і феєрично.
Чом же тепер заплакане чисте любові личко?
Бавились телефонами – слово – очей не бачиш.
Щастя складали з того, що відчували наче.
Просто ми дві самотності, вбиті життям і зношені.
Як ти живеш в безродності, на кілька днів хороший мій?
Ти говорив – я слухала. Я говорила казкою.
Нащо ми все роздмухали, двоє, обділені ласкою?
Йшли до кінця фатального кроками семимильними,
Супер-нео-брутального – душі, мов посуд, вимили.
Гірко, і чисто, й солоно... Знаю одне, що знищена.
Привид фіналу сольного ближче і ближче, й ближче вже...
Вистріл контрольний в голову вийшов у тебе міченим...
В інших – інакше олово. В інших – секунди лічені...
Ти відрізав шматочками, дбав, щоб були маленькі.
Що ж, я жахливо мучилась, мій ти жалю гідненький.
Думала про одне лише зціплено, щоб не вити –
Завтра наступить інший день – як же ти будеш жити?