вірші

Відстань від твоєї сивини до нашої любові
Більша, аніж ті двадцять три роки...
Це два наших життя, помножених на тисячі годин
Болю, зневіри, пекельної самоти і відчаю,
На сотні годин нерозумінь і непорозумінь,
На відсутність тепла, ніжності
І навіть легкого доторку руки, коли ти розумієш,
Що хтось є поруч. В цьому світі,
Немов в темній доісторичній печері,
Де тебе завжди може зустріти голодний звір
І розірвати за мить.
А ти сам-сама-самота і очі твої з тих самих пір
Завжди переповнені печаллю.
Печаль вихлюпується через вінця і заливає
Обличчя, ні, не сльозами –
Я вже давно не вмію плакати,
Як не вмію і сміятися, –
Печаль заливає обличчя холодом великої німоти
І її металевий блиск відлякує людей,
Немов страхітлива маска,
А ти страждаєш іще більше,
Бо в серці твоєму магма нерозтраченої ніжності
І вона виливається звідти,
Бо вона була лише для тебе.
Де ти був? – може запитати тебе печальна жінка
З моїми очима, але я не буду тебе про це питати,
Бо й так бачу, як було тобі – по твоїй сивині,
По характерних зморшках нещасливої людини
На твоєму обличчі, а ще...
Я просто знаю, я пам’ятаю,
Якими синіми були твої очі...
Це був неймовірно синій колір
І, коли б я не знала цього,
Я б придивлялася, якого кольору вони нині.
Бо вони не сяють.
І тому я не питаю тебе, де ти був?
Я й так знаю: в пеклі.
Я не буду писати тобі, як любила тебе,
І що я робила з тією любов’ю,
Бо тоді по твоєму суворому чоловічому обличчю
Потече скупа сльоза – ні, не від жалості до мене, –
Від жалості до себе,
Бо так тебе ніхто ніколи не любив
І вже не полюбить.
Ніколи.