вірші

В вагоні-ресторані п’ю коньяк.
Для того, щоб мене звідси не виганяли.
Тут ніхто не заважає писати.
Просто сидіти, а не слухати
пусті теревені сусідів по купе.
Випадкових людей, цього разу
особливо нахабних і безцеремонних.
Я хочу писати,
все, що відбулося за останні дні, душить.
Всього надто багато навіть для мене,
звичної до душевних катаклізмів.
Аліса блукала по країні чудес.
Я блукаю по країні катаклізмів.
За вікном мерехтять маленькі станції –
поїзд швидкий.
Темні поля, ще темні ліси, калюжі блищать,
мов розкриті клювики пташат.
Треба писати, але не можу.
Знаєш, в тім кафе, де ти колись
пригощав мене чудовими львівськими пиріжками,
тепер помпезна імперія суші.
Чужі назви, чужі товари – так само, як і скрізь,
але ж Львів завжди був особливим.
Але книжковий магазин за рогом залишився.
Ти пам’ятаєш, я купувала там поезію.
Ти пам’ятаєш більше, аніж я.
Ти вмієш пам’ятати, але не вмієш любити.
А я навпаки.
За вікном зовсім стемніло.
Весела компанія молоді
заповнила вагон-ресторан.
Шумно. Броди. Плюс 9.
Стоїмо. Ти обіцяв передзвонити.
Вже розумію, що не подзвониш.
Якщо все так, як ти сказав,
я тобі співчуваю.
Не мовчи, я розповім тобі,
як можна щось врятувати...
Стоп... Поради дають, коли їх просять.
А якщо ти не просиш,
значить, не такі ми вже й близькі з тобою.
Чужіших не буває...