вірші

Ти, звичайно, заходиш до Зеника
випити кухлик пива,
потонувши в сигаретному димі,
серед зсунутих докупи маленьких столиків,
за якими перекрикують одне одного
розпашілі від диму,
пива і суперечок про вічне, студенти,
а поміж столиками протискуються
еталонно негарні офіціантки,
схожі на засушену тюльку,
мабуть, аби не забирали своїми формами
багато місця в маленькому залі,
вбрані як для порання біля худоби на хуторі,
повільні, не вельми привітні,
невідомо ким і навіщо навчені
вгепувати на столики тарілки
з чимось геть пересмаженим,
як у невмілої господині.
Ти, звичайно, заходиш до Зеника,
бо більше у Львові і зайти нікуди,
аби бодай присісти –
у Львові немає вже, де випити кави,
як то було раніше, коли ми зустрілися з тобою.
Львів втрачає свою родзинку,
манюсінькі кав’ярні, куди можна було забігти
по дорозі на роботу, зникли,
назви магазинів в центрі такі самі, як і в Полтаві,
вивіски однакові, все однакове –
то називається мережа магазинів –
все уніфіковане, безлике.
Ти, звичайно, заходиш до Зеника,
дивишся довкола
і вибираєш столик справа від входу,
побіля колони, манюсінький –
для одного, максимум двох,
якщо люди близькі і розмова інтимна.
Ти сідаєш спиною до дверей і думаєш.
Про що ти думаєш? –
найбезглуздіше і найбанальніше питання,
яке жінка може задати чоловікові.
Тим паче, воно риторичне,
бо відповідь я і так знаю –
завжди і всюди ти думаєш лише про себе.
Думаю, тобою б зацікавився Ніцше.
Не сідай за того столика більше ніколи.
Там сиділа я...