вірші

Ти знову скажеш, що життя одне –
не варто уникати насолоди
ярма любові. Але й це мине,
переіскриться, згасне, перебродить.
Нехай мине. Але сьогодні є.
Нехай мине, але ще завтра буде.
Багатовекторно летить життя твоє,
а є в нім та, яку ти не забудеш?
І не через обов’язок. О, ні.
Чи є в нім та, без шику і без вроди, –
Дивися в очі і скажи мені, –
Через яку не схочеш насолоди
Ярма любові й зовсім не ярма,
Тілесних втіх і навіть жару серця?
Промовчиш ти, та знаю я – нема.
Тоді нащо було у тебе все це –
Жінок десятки для розваг і втіх,
Вино в бокалах і вогні, і свічі...
Усе, що ти і не вважав за гріх.
Усе-усе, що виправдати нічим?
Хіба словами, що життя одне.
Хіба банальним: хоч на мить забути,
Що ми минущі. Що життя мине,
І хай хоч щось, та має в ньому бути.
А я сама. Мені потрібний ти.
Роки летять. Життя таки минає.
Та де ж ти є? І де тебе знайти?
Дивись у очі і скажи: не знаю...
Оце і все. Уся розмови суть –
Чи я люблю, чи ти мене не любиш...
Але чому тепло таке несуть
Твої довірливі – чужі і рідні – губи?