вірші

Ти не вмієш любити.
Я знаю, коли б ти умів,
Ми з тобою були б
Найщасливіша пара на світі.
І коли б ти був щирим,
Нам добре було б, наче дітям,
Тим, найменшим, які
Ще обходяться якось без слів.
Але в світі страшному
Страшніша за світ самота.
Але в цім велелюдді
Нема кому вимовить слово.
І тому я з тобою
Веду телефонну розмову,
Мов тягну монотонне й безглузде
Заняття крота.
Відпусти мене, чуєш?
Завию, впаду, закричу
Лиш від того, що нікому
Знов буде слова сказати.
Переб’ю, наче посуд,
У пам’яті зустрічі й дати.
Ти почуєш.
Та знову вдаватимеш, що не почув.
І за віщо й навіщо
Ти знову мене розшукав?
Я ж обходилась якось
Сама в цьому дикому місті.
То весна. То зима.
І дерева зелені чи лисі.
І ніхто і ніколи
В цім лісі мене не гукав.
Відпусти мене, зникни.
В мобільному десь загубись.
Я втягнусь в самоту дуже звично,
Як голову в плечі.
Хай між нами лишиться
Один лише ралійський вечір.
Особливий, чудесний.
І ти, – яким був ти колись.