вірші

Ти б не мучив мене, а відразу натиснув курок.
Ти ж убивця досвідчений –
Легше б тоді мені стало.
Що ж, виходить, в житті
Не довчила якийсь я урок,
І щоб я його вивчила,
Тут тебе доля й послала.
Та у тому й біда, що не можу я втямити суть
Тих теорій, що я, може бути, таки не довчила.
Пізня осінь уже. І вітри сюди зиму несуть.
Скільки зим ми не бачились?
Просто стояла й лічила.
Ти злякаєшся, так.
Ти не вистрелиш. І
Мене вб’єш по-інакшому.
Ніби вбивати не хочеш.
Де ж я втратила розум?
І пильність я втратила де?
Хай колись, а тепер що зі мною? І де мої очі?
Все зі мною – і очі, і пильність,
І розум, і сила – були.
Як по правді сказати, то стала сама перед дулом.
Знала добре, що буде – та ти себе слухать велів.
Я тобі підкорилась – накрило болотяним мулом.
Я уроків не вчила – хапала усе на льоту.
То Господь мені дав, а сьогодні послав і розплату –
От стою перед дулом в холодну осінню сльоту –
Я плачу а чи плачу?
Я вбита, а чи розіп’ята?
До якої ж дійти було треба страшної межі,
Щоби знаючи все наперед, чим закінчиться все це,
Дати в руки тобі і себе, й своє серце, й ножі –
Мені дуже самотньо. Скажи щось. І бий мене в серце.
Та на віддалі жертва, напевно, приємніш тобі.
Піднімаєшся ти над собою, коли я під дулом.
Я стою і дивлюсь тобі в очі. А може, судьбі?
І смердюче болото засмоктує вниз мене мулом.