вірші

Це вітер говорить зі мною словами пустими, не ти.
Я надто вслухаюсь, аби щось розчути
У шелесті вітру.
Там слів, мов зірок, та немає там слова «прости».
Збідніла й зміліла без нього словесна палітра.
Навіщо мені це останнє із розчарувань?
Навіщо й за віщо? – не маю собі що сказати.
Забула спочатку сказати тобі: не порань...
Та ні, говорила. Я навіть пригадую дату.
Не вмію відразу вертатись, як річка мілка.
Пливу й сподіваюсь, що в справжнє я випливу русло.
Чекаючи довго-предовго чийогось дзвінка,
На твій упіймалась.
Як порожньо...
Порожньо й пусто.