вірші

Три години у Львові. Проїздом. Так мало, але
Все, з тобою пов’язане, бачила знову.
Всі деталі малі, та звеличеним стало мале –
Ці будинки, кав’ярні, розмови...
Це на площі Міцкевича. Дещо змінилося вже
За ці двадцять п’ять років. Але основне залишилось –
Матір Божа так само львів’ян від біди стереже,
Дітлахи голубам трохи печива скрізь накришили...
І та сама книгарня за рогом приймає гостей –
Ми удвох там бродили і книги удвох там гортали.
Ми не знали тоді ще усіх наших бід і страстей.
Ми були молоді. І закохані. Де це розтало?
Розтавали сніги – і не раз – в Прикарпатті твоїм.
І в Дністрі твоїм теж щовесни, певно, крига скресала.
Тільки в пам’яті ми над Дністром із тобою стоїм.
І я жодного слова з тих пір про нас двох не писала.
Нас життя розвело якось легко, мов нас не було.
Що обставини знали про наші стривожені душі?
Все, мов поїзд швидкий, пронеслося кудись, прогуло –
І ми стали байдужі.
Я проїздом у Львові. Прийшла лиш на хвильку сюди,
На Міцкевича, 8, і сльози дощем мої змило.
Ти знайшов мене нині. Даремно. Це знов знак Біди.
Ти не вмієш любити. Не вмієш. Тому ти безкрилий.
І тому ти спустошений. Навіть твоя доброта
Не рятує тебе від самотності в цім велелюдді.
Я також самота. Особлива така самота.
Це в’язниця, в яку мене ти посадив колись, суддю...