вірші

Розмова вже – свідомості потік,
А в підсвідомості щемить, мов зірка рання,
Бо кожен з нас по-своєму утік
Від зустрічей, від щастя, від кохання.
Нічого не було й усе було.
Від доторку тремтіли білі стіни.
І біла північ – західне село –
Не залишила в споминах ні тіні.
Усе лишилось білим – чистий лист, –
Про тебе ані слова з часу того.
І вічну музику зіграє Ференц Ліст,
Коли я в відчаї волаю про підмогу.
Я все тобі сказала, – як жила,
І ти, як жив, розповідаєш досі.
Вісь Всесвіту – сади твого села –
Мою судьбу намотують на осі.
І в кожного судьба, немов роман,
З сюжетом незакінченим і рваним.
І як би добре, щоб то був обман,
Лиш для сюжету годний – наші рани.