вірші

Позолота торкається темних схилів гір
щодень то більше, мов сивина волосся, –
наче й непомітно, але приковує зір.
Дивишся з вікна вдалечінь –
так далеко он ті церковки, он ті будиночки,
а я ж щойно там ходила, –
все в мініатюрному масштабі,
все у розумній відповідності до розмірів людини.
І так багато сонця, так багато всього золотавого,
розкиданого то там, то там і зібраного воєдино
величними золотими куполами
греко-католицького храму,
що вражає своєю привітністю.
Я почувалася в ньому вільно,
а не сковано й налякано, як в православному.
Можна було ходити вільно,
говорити з Богом вільно.
Отець Степан підходив щоразу, як тільки бачив,
що хочу щось запитати,
бо не все ж мені зрозуміло – східнячка ж.
Всюди переважає голубий колір –
на чудесних вишивках рушників,
на обрамленнях ікон.
Голубий колір вишивок, білі квіти всюди –
білі хризантеми, бо осінь, білі, щоправда штучні, лілії.
Але де ж їх взяти справжніх в селі восени...
Неймовірна довіра до людей вразила теж –
в православному храмі не можна покласти гроші
і взяти свічки та здачу, коли нікогісінько немає в храмі.
Доброзичливість, довіра, чемність,
повага до кожної людини –
це риси отця Степана.
Виходжу з храму і йду в нікуди – думаю...
Повсюди продаються гриби –
таких красивих я не бачила ніколи.
Навіть на картинках...