вірші

Послухай, я майже щаслива, що ти в мене є.
Зелена у жовтні трава дивує й безмежно красива.
Так гарно у Східниці сонце щоранку встає!
Я стільки років таких ранків у долі просила...
Щоб паморозь рання, мов згадка про хисткість буття,
І щоб прохолода студила розпечене тіло.
Я щастя ніколи собі не просила в життя – не сміла.
Жила собі тихо і хрест свій угору тягла.
Я навіть не знала, що мало би зватися щастям.
На долю – ніколи – ані нарікань, ані зла – нащо?
Я, мабуть, щаслива, що ти мене будиш здаля –
Мого телефону мелодія серце стискає.
І так, ніби доля і небо мені прихиля, –
А доля ж все знає.
Тут падає вечір раптово, неждано щораз.
Тут падає вечір, мов птах, невловимо і стрімко.
Давно не було відчуття, що усе вже гаразд.
Давно не було і спокійно, й приємно настільки.
Як солодко жити! Як гарно любити тебе!
Як гарно нічого не ждати і все розуміти!
Як добре дивитись на колір вечірніх небес,
Де зорі квітують, неначе і справді то квіти...