вірші

Погода перемінлива, мов настрій.
Така лише й буває восени.
І голос винуватий твій – ну, здрастуй! –
А в чому можу я тебе винить?
Такий, як є – таким уже і будеш, –
Занадто пізно змінювать себе.
Облишмо все. Я знаю, не забудеш.
А будеш пам’ятати до небес.
І я так само. Переможем відчай,
Безвихідь і обставини круті.
Я б, може, і заплакала, та нічим, –
Все, чим було, відплакала в житті.
Самотній вовк в довічнім колі зграї –
Все звично і буденно – кров є кров.
І я також давно не виглядаю
Нікого, щоб віддать свою любов.
Самотній вовк – за кістку – на коліна.
І зграя обриває шерсть твою.
Не відчував. Але душа боліла,
Коли не раз бував вже на краю.
Чи не боліла? Чи вже так зачерствів?
Ти здичавів, змирився чи продавсь?
Чому ж ти дозволяєш проти шерсті?
І вже не розумієш, де біда?
Привіт-пока. Тебе чекає зграя.
Обгавкають, обвиють, обгризуть.
І я тебе уже не виглядаю –
Я просто раптом зрозуміла суть.
Ми стрілися – в обох печальні очі.
Давно не чули добрих, справжніх слів.
Врятуй мене – тобі сказати хочу.
Врятуй мене – мені сказати хочеш.
Я рятувала. Ти – не зрозумів.