вірші

Павутина бабиного літа
Втомлене обличчя поснує.
Осінню війнуть барвисті квіти,
Осінню війне життя моє.
Чоловік, на долю мою схожий,
В сильних і натруджених руках
Принести тепло і ласку може,
Але він з собою не гука.
Зависа, не пада біле небо
На застиглі липи восени.
Не дивись на мене так, не треба,
І мене ні в чому не вини.
Чоловік суворий, нелюдимий,
Втомлений, мабуть, від самоти,
Поглядом ковзне і пройде мимо,
Хоч не знає, де він має йти.
Де і з ким – немає вже різниці.
Самота повсюди самота.
Вже ніхто нікуди не покличе,
З добрим днем ніхто не привіта.
Бабиного літа павутина
Мимо, мимо, мимо проліта...