вірші

Останній день сумний і дощовитий.
Лікую горло й кашель в самоті.
Тут все було якось несамовито,
Як, власне, і завжди в моїм житті.
Туман такий, хоч очі, кажуть, вирви.
Здається світ подібний на ясу.
Ти з пам’яті провалишся у прірву,
А звідти я тебе вже не спасу.
Коли то вдасться рани зализати,
Вернутися в реалії із мрій...
Спливуть за часом всі знаменні дати,
І знову я забуду голос твій.
Ми півжиття не бачилися. Значить,
Було що говорити на віки.
І знову я зуміла не побачить,
Який твій світ безжалісно мілкий.
Я вмію забувати вчинки ниці –
Людина ж може каятись, але
Те саме відображення в криниці
І дощ рясний тепер не прожене.
Останній день сумний і дощовитий.
І хочеться подалі від людей.
Та тут є ліс. І можна там завити,
Сховавшись від усіх. Від себе де?