вірші

О, не наповнюй гіркотою чашу!
Цього я зілля вдосталь напилась.
Хай солодко вуста зіллються наші,
Немов судьба у нас таки вдалась.
Біжить хай трепет світом, містом, тілом,
І зорі падають, утоплюючись в сніг.
Я ждала все життя. І я хотіла,
Щоб цей тягар мені на душу ліг.
Щоб я любила й через заборони.
Щоб ти любив і через них мене.
Та інших Бог від цього хай боронить –
Судьба така нехай їх обмине.
А що поробиш, як зустрілись пізно?
Але ж зустрілися! І це є головне.
І брама розступилася залізна,
І ти до серця пригорнув мене.
І я не вмерла, Господи, не вмерла, –
Хоча від щастя забивало дух.
Світились зорі, мов коштовні перла,
А ми збагнули хаотичний рух,
В якому можна і пересіктися.
Це значить – одне одного знайти.
Хіба тепер ми можемо зректися
Того, чого так прагли я і ти?