вірші

Напевно, випадковість, що розлука.
Говоримо. А дощ іде й іде.
Це ж телефон – ні взятися за руки,
Ні відійти подалі від людей.
Коли б то можна глянути у очі,
Тоді могло б усе інакше буть.
А так прошу забути дні і ночі.
І ти говориш лиш одне – забудь.
Забудь, забудь. Бо інших слів немає.
Та як вже вийде, – справа не моя.
І не твоя – я подумки тримаю
Тебе за руку. Там, в твоїх краях.
Губами я очей твоїх торкаюсь,
І вії, мов метелики, тремтять.
Я так люблю тебе, хоч мало знаю...
І сльози із очей моїх летять.
Але тобі я говорю вже інше.
На найкрасивішій стою із львівських площ.
Мені здається, в цій аморфній тиші
За нас говорить дощ, вселенський дощ...
Ти ж зовсім близько, лиш за день – далеко,
Іди назустріч і не бійсь дощу.
Хоч раз не бійся. Ну хоч раз не бійся!
Не бійся! Я тоді тебе прощу...