вірші

Місяць тоненькою зігнутою рискою
завис посеред неба Східниці.
Малесенький клаптик ще лазурового неба справа.
Глибока прірва темного неба зліва.
Чорно-сіро-синій неймовірний колір по центру,
а на ньому зігнута риска місяця біла.
Зір ще не видно, а замість них
вогники низенької Східниці.
Ніби зорі попадали долу і сяють.
Так починається ніч в Східниці.
А потім все-все глибокий чорний колір,
котрого не можна передати жодними фарбами.
Глибокий чорний колір неба, лісу, гір, долини –
глибокий чорний колір ночі,
і справді мільярди зір, ніде, більше ніде
неможливо побачити таку кількість зір...
Ближче, ближче, ще ближче...
Купками, клубками, сузір’ями, суцвіттями, кетягами
висять в небі в форматі 3D і їхнє сяйво разюче,
а думки, які вони викликають, глибокі, вічні...
Думки про невідворотність...
Живу і знаю, що десь на світі точно є людина,
якій потрібно не так і багато –
щоб її любили,
з ким добре було б просто помовчати,
хто б розумів з півслова, з пів-погляду,
з виразу обличчя чи навіть очей та губ –
не так вже й багато, а разом з тим безмежно багато...