вірші

Львівська політехніка... Ти ходив сюди щодень цілих п’ять років. І мені хочеться погладити ці стіни, які щодень тебе зустрічали. Але Львівська політехніка строга, як і належить серйозній Альма-матер. І як вона може готувати таких несерйозних, як ти? Вулиця Степана Бандери. Красиво. Хто б сумнівався. Увесь Львів красивий. Я так давно і назавжди закохана в це місто, що шукала його взаємності в твоїй особі. Можливо. Все можливо. Окрім моєї помилки. Бувають такі помилки – чи то злочинні, чи то гріховні. І я помилилася. Біжу. Забігаю до Зеника. Мило. Забула, що для дерунів вони мають ще виростити картоплю, так довго їх тут готують. Шлунок чекати згоден, а я ні. Сперечаємося. Я перемагаю. Сьогодні я сильніша. Мені все одно треба кудись сховати себе від себе. То чому не тут? Несіть хоч каву, чи що. З цим наперсточком довго не просидиш. А довго і не можна – скоро поїзд. Телефон кричить. Крізь дим розрізняю напис: невідомо. Здогадуюсь, хто це і прошу хлопчину за сусіднім столиком відповісти – голос має бути чоловічий. Це «невідомо» полює лише за жіночими голосами і горе власниці впольованого голосу... Смішно? Зате дуже ефективно в боротьбі за чоловіка. Та в даному випадку просто смішно – твоя дружина не знає, що мій голос з такого далекого минулого, що абсолютно безпечний. З далекого і світлого минулого, відстань до якого в півжиття... Дуже-дуже не хотілося плакати...