вірші

Коли б заплакати вдалося,
З душі б, здається, камінь зліз.
Але не сивіє волосся!
Але немає в мене сліз!
Сама, як сталь, або мов камінь,
Я незворушна, мов біда.
Не обів’ю тебе руками,
Не клич мене, не виглядай.
Іду вперед, не озираюсь
На тих, хто вже минув. Простіть.
Ні в чім ніскілечки не каюсь.
І ви, як вийде, відпустіть
Мої гріхи, мої провини,
Усе, куди мене несе.
Мої сарказми, смішки, кпини, –
То що там ще? Усе-усе...
Немає сліз, немає муки,
Живу зневірена й пуста.
І сподіваюсь лиш на руки,
І ставлю свічку до Христа.
Іду на Ви – так то ж раніше.
Тепер частіше – мимо, повз.
Простіть, чужі і найрідніші, –
Тоді б з душі хоч камінь сповз.
Душа болить – немає краю,
І віз біди – вези, вези...
Коли б заплакати могла я...
Але немає ні сльози.