вірші

І ніхто, так як ти, ще не кликав мене на ім’я.
І ніхто, так як ти, мене ніжно-тривожно не кликав.
І нічий мені голос так душу не грів ще здаля,
Аквареллю розмивши події, і втрати, і лики...

Все здавалось несправжнім, скидалось на сон звіддалік.
Непідробність реалій вривалась епізодично.
Все чекалось кінця та секундам втрачала я лік –
Ось сьогодні, ось завтра, ось нині... уже не покличеш.

І цікаво, до чого мене приведе самота?
Що безжальна, як тать, коли вже візаві очі в очі?
Я давно уже схожа на змерзлого взимку кота,
Та господар жене і жене його з хати щоночі.

І я знаю, що можу тебе приручить назавжди.
Назавжди – на сьогодні, на завтра, на місяць, на більше...
Та мій досвід стоїть і волає щосили: зажди.
І слухняно я жду – не тебе, не кохання, а вірша...