вірші

І навіть нікому сказати: прощавай!
Хіба колись – цьому розчаруванню.
Так швидко наступив, мов прірви край,
Кінець ілюзії, яка здалась коханням.

І нікому подякувать за те,
Що Музу розбудив на кілька тижнів.
Ніщо таки узимку не росте –
Дерева взимку теж, мов голі стрижні.

І нікого винить – це я сама
Придумала героєві чесноти.
Як швидко їх розвіяла зима!
Який холодний був вогонь на дотик!