вірші

Голівки останніх хризантем
приречено схилились до землі
в чеканні справжніх морозів.
Останнє яблуко закотилося
в густі коси ще зеленої трави.
Чорні в своїй старості жоржини
вже не чекають нічого.
Голі дерева вражають своєю беззахисністю,
показуючи свої справжні фігури,
без листя, без плодів, без роси,
без сонячних променів між зеленими гілками.
Беззахисна голизна природи оголює душу.
Іду – людина без шкіри, людина-струм, струмок.
Людина – неприп’ята блискавка.
Іду... Іду по осені, нічого не прошу, нічого не чекаю,
самотня й беззахисна, як ці голі дерева,
як останнє яблуко, що закотилося в траву, –
один бік червоний, іншого вже немає –
земля холодна, трава мокра. Осінь.
Глухну від тиші в чеканні дзвінка –
отже, чогось іще чекаю.
Тиша така в’язка, що мелодія дзвінка
вчувається постійно і від того тиша ще в’язкіша.
Хапаю мовчазну трубку – тиша.
Осінь. Пізно. Все пізно.
Весна і літо минули непомітно.
Життя відкладалось на потім.
І ось те потім давно наступило –
самотнє осіннє потім у в’язкій тиші похмурого дня.
Врятовані останні хризантеми
хилять голівки до столу –
вони справжні, не тепличні,
вони пережили літо
і мають своє останнє потім –
осіннє зараз холодів, зів’ядання, опадання.
Небуття... Іду... Людина без шкіри.
І коли ти не розумієш, що це – боляче, то хто?