вірші

Чи вміємо насправді ми кохати?
Це значить віддавати, а не брати.
Вогонь, тепло, бажання, ніжність, ласку,
Творити навіть з будня дивну казку.
І серце тобі навстіж відчинити,
Щоб затишно тобі у ньому жити.
І не боятися любові слів банальних,
І не соромитись дзвінків щоденних дальніх...
Любов – це мить. А мить – аби втрачати.
Коли ти любиш – смій про це кричати.
Очима, серцем, дотиком, словами...
Яка веселка піднялась над нами!
Так, мов коханню нашому радіє.
Кохання – це й для всесвіту подія.
Тебе чекала все життя – й зустріла.
І вже із серця не виймаю стріли
Ані Амура, ані Купідона.
А, може, в них також немає дому?
Немає, як у мене і у тебе –
Ми спільним домом визначили небо.
Там десь на небі укладають шлюби...
Я на Землі твої шукаю губи.
Я на Землі тебе любити хочу.
І спільне щастя на Землі пророчу.