вірші

Базарчик в Східниці зовсім маленький.
Всіх продавців знаєш за день.
А за тиждень – до сьомого коліна.
Дідуся, що продає бринзу з козячого молока,
Маленького, худенького, з добрими очима,
В яких світиться довга житейська мудрість.
Статного, дужого Сергія, чемного-пречемного,
з його вуст мед би пити,
так по-особливому він припрошує
купити його смачності: пані, покуштуйте цю телятину,
приготовану на парі, – і це «пані» мовлено так,
що й справді відчуваєш себе пані і дуже шкодуєш,
що в наших краях так до жінок не звертаються.
А як? Женщина, дайте пройти.
Мужчина, передайте білєт.
А тут – казка. А телятина на парі і справді смачна,
як і безліч інших делікатесів пана Сергія,
хоча його молодість не особливо в’яжеться
зі словом пан – в моїй ментальності, звісно.
В нього особливий дар продавати,
припрошувати: пані, покуштуйте цю бринзу,
а тепер ось цю, овечу, але то для розуміючих –
скривилися, не сподобалось, –
говорив же, то для розуміючих,
що Ви, пані, та я ніколи не посмів би
назвати пані дурною...
Такий діалог, а тим часом великі шматочки
нарізаються від різних голівок сиру
і вони спочатку невимушено
опиняються в моєму роті
(та досить, мені не можна куштувати, дієта,
а я вже навіть не накуштувалася, а наїлася),
а потім великі шматки вже покладені до моєї сумки
і я вже покірно відраховую панові гроші...
Дівчинка продає гриби – свіжі і сушені, –
а раптом десь отруйні? –
що Ви, пані, я ж сама збирала...
І показує на руки –
дивіться, які темні від того збирання...
Що ж, сама збирала, то, звісно, гарантія...
Дихаючи сіллю в соляній кімнаті, зрозуміла,
що я все життя дихаю сіллю.
Солоне-солоне життя...
Але в цій кімнаті воно зовсім непогане...