вірші

Життя моє тихе, мов темний, без протоптів, бір.
Заблудишся, напрямок згубиш – продертися годі.
І лапою долу пригне мене доля, мов звір.
І всю пошматує в звіриній своїй насолоді.

І то буде щастя. Як ні – то вона проковтне.
Кістки повипльовує геть, що не стулиш докупи.
А потім в знемозі, мене пожалівши, зітхне.
Й по-людськи осмислено в соромі носа похнюпить.

Не треба соромитись, доленько. Зроблено й квит.
Я ще піднімуся. Я сильна. Я вже оживаю.
Зима замітає самотній відчинений скит,
з якого я вийшла до світла любові. До раю.