вірші

Засніженою вулицею йшли.
О, Господи, про що Ви говорили!
Ви кидали важкі на мене брили,
а я молила: заметіль нашли, –
спокійну, тиху, зморену природу.
І холод, що додому мене гнав
від Ваших слів, словесних ваших вправ,
сприймала, мов найбільшу нагороду.
– Не смійте! – я кричала у душі.
– Не хочу чути! І не хочу знати!
Усе моє – нехай найтяжчі втрати –
вони мої! Не смійте ворушить.
Судить не смійте. Вам ніхто на те
не надавав ні слова, ані права.
Ідіть собі – Ви вліво, я – направо.
Таке звичайне рішення просте
з усього, що є нині, випливає.
Нічого Вам не випаде змінить.
Живу отак, бо так я хочу жить.
Собі залишу лише те, що маю, –
мою безмежну і важку любов –
любов до того, кого вже немає.