вірші

Яка це, все-таки, краса – сосновий ліс
над Ворсклою, що так спокійно плине.
Спокійно? Так. Але ж нема їй спину.
Нікого не винить, ні в чім не винна.
Сосновий ліс їй захисток приніс.
Стрункі дерева вгору піднялись
і там зімкнулися зелені їхні крони.
Цікаві і розбещені ворони
на крони чорні одягли корони –
крізь них дерева стрімко рвуться ввись.
Гойдається в підвішеності міст.
Пісок позаростав старезним мохом,
який розштовхують маслята вже потроху,
а з неба сонце лагідно і строго
підігріває їх грайливий ріст.
І пахне так, що задихнутись можна,
повітря чисте, синє і п'янке.
Лише між соснами воно стоїть таке
і тіло ліс викохує струнке
собі своє – дівча позаздрить кожне.
Десь в щоки сонця хвоя уп'ялась –
гостренькі кігтики дадуть усьому раду.
Цей ліс такий, що не втекти й не зрадить,
вернутися нічого не завадить.
Красо могутня, звідки ти взялась?

Красо болюча, звідки ти взялась?
Красо нестерпна, звідки ти взялась?
О, як тебе я з болю напилась...