вірші

Як постаріла Ворскла й заросла.
Які вже сиві в кужіль збиті пасма.
Колись я так її очима пасла,
порівнюючи з течією Псла.

Я так її хотіла полюбить,
бо виросла на березі псільському.
Туди як їду, то кажу: додому,
хоч біля Ворскли доля мені жить.

Ми з Ворсклою зістарились удвох.
В старому руслі є у мене дача,
де я собі доводжу: не ледача,
бо там ще не росте чортополох.

Там сокирки, ромашки, спориші,
там деревій росте і подорожник.
Там збожеволіти щораз від втоми можна,
сапаючи усе це до межі.

Важка земля там, наче моя доля.
До Ворскли там нема коли ходить.
Там ніколи присісти хоч на мить
й послухати, про що шумить тополя.

Куди ми поспішаємо? Куди?
Навіщо любим так усе марнотне?
І навіть в цій місцевості курортній
ми прагнемо картоплі насадить.

Подивишся: а Ворскла заросла.
Бо нічия. Не морква й не картопля.
На греблі все когось русалки топлять.
...Дивлюсь і мрію з'їздити до Псла.