вірші

Як небагато потрібно для щастя людині –
щойно ти згорблений, болем обтяжений, брів.
І почувався непотрібом в сонячній днині.
І випадково із юности друга зустрів.

Він посміхнувся, він щось розповів тобі тихо,
щось запитав, співчутливо поглянув в лице –
все! А упорався так з твоїм лихом,
ніби в цей світ він якраз і приходив по це.

Ти озирнешся довкруж – а його вже немає.
Але ж і болю немає, і світ осяйний.
Світ тебе, мов найпотрібніший ти, обіймає.
Де і подівся згорьований погляд сумний.

Плечі розправиш, обличчя до світу піднімеш –
все ніби добре. І ти не плетешся – летиш.
Зовсім нічого-нічого не трапилось ніби ж.
Так, та не так. Бо ти знову ідеш до мети.