вірші

Вже немає чого чекати і немає куди поспішати – так сталось.
Все буденне і звичне, ніщо не стривожить ніде і нікуди не кличе.
Скам'яніло усе, затверділо усе – все, на чому життя трималось.
Звідусюди – з будинків, із вулиць і площ,
із дерев і трамваїв – знайомі обличчя.
Кожна книга бочок вигріва на осяяній сонцем полиці –
вже знайома й, по суті, вона вже прочитана й вивчена книга.
Запах річки, болота, трави, бур'яну, черемшини і глиці –
розрізняю давно і відразу і знаю на дотик, і знаю вже, що таке крига.
О, як жаль, що мої відкриття, що колись вже були відкриттями,
не трапляться знову.
І що догма – існую – живу – тож щаслива – вже мною перейдене поле.
І я змушена ритись в собі, мов злидарка в смітті – до основи.
І це все арифметика – світ мінус я, чи плюс я.
І чому ж те дорівнює, доле?