вірші

Вітер

Тремтить промерзло листя на гіллі.
Воно й не дивно – отакі морози!
І бомжувато вітер на ріллі
від холоду рясні втирає сльози.
А треба б спати іноді. Та де!
Велика втома світиться в зіницях.
Минула осінь. Й одіж не пряде.
І шкарубка вляглась на зиму глиця.
Ой, вітроньку, невже й тобі також
незатишно, неначебто людині?
А, кажуть, молодий, а, кажуть, гож,
а влітку порозтріскував всі дині
у мене на вгороді. Оце так!
Такий зухвалий, скаржишся на долю.
Лови у жмені вітряні п'ятак,
поклич на каву завірюху-доню,
засядьте десь при затишку в кафе
і грійтеся, і грійтеся досхочу.
Вдягни хоча б з туману галіфе
і витри сльози, що туманять очі,
і відпочинь. І трохи усміхнись.
Тоді ти зрозумієш, мов людина,
чому одвічне прагнення увись
у нас, людей, далеко не єдине...
А ти лети...А ти собі лети...
Побувши трохи в людській змерзлій шкурі,
колись та долітаєшся мети.
Літай, але прошу: не треба бурі...