вірші

Весь у зморшках, порепаний, гріється сад –
не рубала його, не ламала.
І немає на що озирнутись назад,
ніби й справді прожито так мало.

Корчуватимуть? Так! Не бува на віки...
Потім попіл розвіють по вітру.
Ні, розвіється сам, доки впрілі дядьки
розпиватимуть енну півлітру...