вірші

Твоя собака сприйняла мене.
Вмостилася зручніше на коліна
й своє маленьке тільце вогняне
приймати з мене зовсім не воліла.
Ти ж віриш їй. А я усіх боюсь.
Були причини. Звикла до відчаю.
Я й ворогу привітно усміхнусь,
хоча я стільки зла в житті стрічаю.
Тобі повірила. Але й тебе боюсь.
Розчарування гірше, аніж втрата.
До тебе справді щиро я сміюсь,
а щирости не можу я зіграти.
Не дай мені своєї доброти.
Бо потім забереш назад без віри,
що варта я її. І саме ти
здереш із мене шмат останній шкіри.
Мені болітиме. І я не хочу знов
демонструвать комусь своє невміння
до себе викликать як не любов,
то вже хоча б звичайне розуміння.
Втечу тепер. Сьогодні ти прости,
коли іще нема чого прощати.
Втечу до себе, в прірву самоти,
і в ній себе затисну у лещата.
Я думаю: яка чудова мить,
яка безпомилкова ця ознака,
що в мене на колінах мирно спить
довірлива, як я, твоя собака.