вірші

Ця квітка вже й без мене заживе
своїм життям – нащо її плекати?
Краса її також чекає плати,
мов хвойда, що пізнала ще на гріш
утіх оплачуваних, що неволі гірш,
утіх, що не чіпають за живе.
Яка іронія цих тавтонічних слів –
оцих рядків обмежене лекало...
Мене вже стільки небуття лякало,
що я, зіщулена на йоту від удачі,
вимолюючи день, невтримно плачу,
мов медуниця, де метелик сів.
А дзеркало? Глибока прірва дня,
якому вже й продовження є – темінь.
Зап¢ястки щільно обгортає ремінь,
а я дивлюся на своє свічадо
й утомлено молюся, щоб не вчадіть, –
поезія – часу перевідня.
Цієї квітки ніжних пелюсток
безглузде і блюзнірське обривання.
Талант є, мабуть, гідне покарання
за все, що вчинить той талант колись.
І як вже ти за нього не молись,
він пожене, як дасть судьба свисток.
А щоб плекати – то не по мені –
ані часу немає, ні прислуги.
А отакий – невиплеканий, грубий,
такий, як я люблю – неестетичний –
(стандарт естетики – шаблон і він нам звичний) –
я споглядаю в дзеркалі на дні...