вірші

Треба знести все, затикаю рот.
Ніби вию, але й не вию.
А у райськім саду таємничий грот
береже ще в собі надію.

У німім кутку, де дзвінка трава
без проміння росте знічев'я,
позбираю залишені кимсь слова
і подумаю: тут харчевня

для якогось німого жука-павука
була створена кимось нащось.
А навіщо німому слова? Й блука
сонма слів, і шукає пащу,

щоб ошкіритись світу, коли болить,
а відпустить – всміхнутись світу.
Рветься страх з душі, рветься біль з голови...
А куди його в біса діти?