вірші

Там, під греблею, в вирі, юрмляться чорти.
На деревах застрялих стрибають.
І по греблі щораз страшнувато іти,
бо бісівські музики грають.

Біла піна пливе на поверхні води
і клубками береться, мов вата.
І не знати, що можуть чорти породить, –
все однакове – будень і свято.

Я чекаю автобус на греблі і все
у ріку неспокійну дивлюся.
Вона здалеку води холодні несе –
я очима їх спрагло нап'юся.

Я спиваю очима зелені ліси
і луги неозорі спиваю.
І дивуюсь з простої земної краси,
і як буду без неї – не знаю.

І щоразу печаль мені груди стиска,
коли бачу це диво зелене.
Адже квіти і ліс, і трава, і ріка
обійдуться колись і без мене...