вірші

Там, на Білій альтанці, глибокі сліди молоді.
Лише оком звичайним ти їх не розгледиш в асфальті.
Там і наші сліди. І слід в слід по них знову ходім.
Наша радість, неначе промінчик від сонця на смальті.
Хтось запалює нам на дарунок зорю молоду,
і старечим ім'ям називати не хоче в дарунок.
Але все, як в людей. Все у нас, як в людей, доладу.
І горить на щоці несміливий бентежний цілунок.
Розбудімо цей сон. Він не щирий, не звідси, не наш.
А, відтак, не про нас. Тож навіщо оці атавізми?
І в відлунні любови завжди розрізняю я фальш.
І від себе жену, щоб і в сни ненароком не лізла.
Там, на Білій альтанці, біліють не наші сліди.
Не ввірвали ми часу, аби їх лишить на альтанці.
Синю смальту не видно, тьмяніють лиш вікна слюди –
наші сльози в очах, що в шаленім забилися танці.
Хай ніколи не сняться мені і найкращії сни.
Я боюсь їх отак, як нещастя і щастя боюся.
Хай мине ця зима. Кілька тижнів іще до весни.
Хай не сняться вже сни. Може, я не вві сні засміюся...