вірші

Сиджу на вуглині розпеченій.
Приречена? Так, приречена.
Не будуть тепер доречними
високі, мов світ, слова.
Подітися де від холоду?
Не тепло було і змолоду...
А серце і нині молотом
Чи грюкає, чи співа.
Літа загордились втечею.
Я їх доганять приречена.
І міцно беру за плечі я
нещасну свою судьбу.
Кажу: пощади хоч раз мене.
І чую щораз, що не обмине
біда, що й сама вже себе кляне –
не чує мою мольбу...