вірші

Стискаю кулаки і величезним зусиллям
наказую відчаю не висуватись
зсередини. Він замахав бадиллям
своїх бур'янів і змусив сміятись
мене істерично, як лише й сміються з відчаю.
Наговоривши гидоти усім, я замовкла.
Відчай зсередини рве мене і до сліз мене кличе.
Я вже наплакалась так, що аж шкіра пожовкла.
Маю, наче маска печалі, обличчя, де чорні потоки
пливуть, найзухваліше фарбу змиваючи з мене.
Потім він бив мене, відчай, аж поки
світло зорі в небесах засіяло зелене.
Тихо заснув він і я заховала обличчя в подушку.
Мирно удвох існували ми з відчаєм разом.
Ось він проснеться, я думала, й просто задушить.
Йди вже від мене світ за очі, йди вже, іди...